На тлі кривавих 90-х у середовищі донецького криміналітету з’явилася зловісна «мода на замовні вбивства». Часом вона набувала гіпертрофованих, а подекуди й відверто анекдотичних форм. Романтизація кримінального життя, підігріта чутками про «подвиги» авторитетів, штовхала на цей шлях молодь, яка формувала власні недовговічні, але вкрай агресивні банди.

Відомий журналіст та дослідник кримінального світу Олександр Кучинський у своїй книзі «Хроніки донецького бандитизму» наводить характерну історію угруповання, що проіснувало лише місяць — з липня по серпень 1996-го.

Як і багато інших, 20-річний Сашко Коломійцев до свого недовгого «злету» виконував другорядні доручення у більш впливових бандитів. У кримінальному світі він отримав прізвисько «Коломон». Амбіції не давали спокою, лаври лідера вабили. Врешті-решт він узявся формувати власний «колектив» для «насильницького заволодіння особистим майном» громадян.

На фото у центрі в сорочці з довгим рукавом – Коломійцев Олександр Вікторович, 1976 р. н.

На той час оточення «Коломона» вже володіло автоматичною вогнепальною зброєю, боєприпасами та автомобілем — чимале досягнення для гангстерів-початківців. Молоді бандити зняли квартиру в будинку №134 на вулиці Собінова, куди й перевезли арсенал. Новоспечений лідер своєї нечисленної, але, як йому здавалося, дружної «братви» вимагав залізної дисципліни, негайно сформував «общак» і, звісно, особисто його контролював.

Місцева «братва» появі чергового «голодного рота» на своїй «кормовій базі» аж ніяк не зраділа. Почавши під заступництвом раніше судимого жителя Донецька на прізвисько «Сєня», зубаста молодь незабаром вийшла з-під його контролю. Навіть більше, «коломонівці» вирішили повернути зброю проти свого ж недавнього покровителя.

28-річний Сєня, якого знали як «безпутного сина» в родині впливового працівника торгівлі, раніше цікавив оперативні служби здебільшого через тісний зв’язок із братами Яковом та Артуром Богдановими, розстріляними у 1995 році (брати входили до найближчого оточення Ахатя Брагіна (Аліка Грека).

Після їхньої загибелі кримінальна «вага» Сєні помітно зменшилася, а його прізвисько серед «авторитетних» людей лунало все рідше. Відчувши, що «авторитет» колишнього патрона захитався, до його остаточного повалення вирішили докласти руку й вчорашні підопічні — «коломонівці».

Ситуацію загострювало те, що Сєня відверто не хотів бачити в «Коломоні» та його дружках рівню собі й продовжував ставитися до них без належного пієтету. Така демонстративна зневага з боку ослабленого «куратора» викликала роздратування у молодих та амбітних «вовків».

Проте остаточною крапкою у стосунках став фінансовий конфлікт. Ще перебуваючи під кураторством Сєні, банда «Коломона» збирала данину з низки точок вуличної торгівлі та інших дрібних об’єктів. Однак після фактичного розриву Сєня вирішив не відпускати «прибиті» ним місця. Він особисто об’їхав підконтрольних торговців і наказав платити надалі виключно йому, заявивши, щоб на «Коломона» не зважали, оскільки той «пусте місце».

Цей крок не лише відтіснив молоде угруповання від звичної «кормушки», хоч і невеликої, але й став публічним приниженням авторитету самого Коломійцева.

Провальний замах і смерть від своїх: полювання на Сєню

Замах на Сєню, що стався 21 серпня 1996 року, увійшов до кримінальної хроніки Донецька не завдяки зухвалості чи професіоналізму, а через виняткову незграбність виконавців.

Пізно ввечері тишу біля будинку №116-а на проспекті Панфілова розірвали автоматні черги. Стривожені мешканці обірвали телефони «02». На місце події негайно були направлені найближчі наряди міліції. Ключову роль у розкритті злочину по гарячих слідах зіграла пильність дільничного інспектора, капітана міліції Едуарда Камлика. Відпрацьовуючи територію, він звернув увагу на білі «Жигулі» без номерних знаків, припарковані в темному кутку, і вирішив влаштувати засідку. Його професійне чуття не підвело.

Вже за кілька хвилин до машини, нервово зриваючи маски та рукавички, підбігли двоє захеканих молодиків. Вони вже встигли скинути «стволи» і тепер стояли перед озброєним дільничним із голими руками. Щоб охолодити запал бандитів і припинити спроби опору, капітан дав попереджувальний постріл у повітря. Це остаточно деморалізувало горе-кілерів. Прибувша через хвилину опергрупа «запакувала» затриманих і доставила до райвідділу.

На місці події виявили два трупи: Валерії Петрової, раніше судимої співробітниці фірми «Молодость», та 20-річного студента інституту управління Антона Воронова. Обоє загинули від численних вогнепальних поранень. Під час огляду території міліціонери виявили цілий арсенал, який поспіхом кинули нападники: два автомати Калашникова, чеченський пістолет-кулемет «Борз», магазини, маски, рукавички та дорогі імпортні радіостанції.

Затриманими виявилися безробітні донеччани — Едуард Таїров (1972 р. н.) та Олександр Колесніченко (1974 р. н.). Коли слідчі склали пазл докупи, картина злочину вразила своєю дикістю та некомпетентністю. З’ясувалося, що один із загиблих, студент Антон Воронов, був не випадковою жертвою, а… учасником банди Коломона!

Як виявилося, Воронов разом із подільниками сидів у засідці, чекаючи на Сєню, який мав навідати знайому Валерію Петрову. Коли жертва вийшла з під’їзду й сіла у ВАЗ-21099, «коломонівці» відкрили шквальний вогонь. І тут далася взнаки відсутність навичок поводження з вогнепальною зброєю. В результаті хаотичної стрілянини Сєня відбувся лише легким пораненням руки, а його водій взагалі не постраждав. Зате один із нападників — студент Воронов — в азарті потрапив під перехресний вогонь своїх же «братків». Кулі прошили йому груди й живіт. Свинець летів навсібіч: кілька куль під дзвін розбитого скла залетіли у вікна сусіднього будинку, нажахавши жильців.

Поки кілери намагалися влучити в автомобіль Сєні, якому врешті вдалося зникнути з місця події, з під’їзду на шум вибігла Валерія Петрова. Побачивши свідка, ватажок банди Коломійцев холоднокровно розвернув автомат і розстріляв жінку впритул. Пораненого Воронова «коломонівці» спочатку намагалися дотягнути до своєї машини, але, усвідомивши, що він помирає, кинули напризволяще. Втекти вдалося лише самому «Коломону» та ще одній не встановленій особі.

Слідство також підозрювало у співучасті Артура, старшого брата затриманого Едуарда Таїрова. Свідки стверджували, що під час стрілянини хтось гукав: «Артур!». Проте захист наполягав, що «коломонівці» домовилися використовувати вигадані імена для конспірації. Зрештою, суд за браком доказів виправдав старшого Таїрова.

Неминучий фінал: доля тих, хто вижив

Фінал історії банди «Коломона» був таким же стрімким і жорстоким, як і її злет. Доля учасників угруповання виявилася незавидною.

Антон Воронов, як ми знаємо, безглуздо загинув під кулями своїх же друзів-недотеп ще під час замаху. Едуарда Таїрова, одного із затриманих на місці, лише за тиждень після арешту знайшли повішеним на власній майці в камері СІЗО. Офіційна версія — самогубство.

Сам Олександр Коломійцев деякий час успішно переховувався, але від долі не втік. 11 січня 1997 року його буквально зрешетили з автоматів біля будинку №69-г на Офіцерському проспекті. Розправа була показовою: на тілі практично не лишилося живого місця. Лише в голові нарахували дванадцять кульових поранень.

УБОЗ вирахував ймовірного вбивцю, але той встиг втікти до іншої області. Втім, кримінальна карма наздогнала і його — за місяць з’явилася інформація, що цей кілер, своєю чергою, також був убитий.

А що ж Сєня, мішень горе-кілерів? У 1997-му він був затриманий за незаконне зберігання вогнепальної зброї, але суд його виправдав. Після цього Сєня, вочевидь, зрозумів натяк долі, «зав’язав» із криміналом і зник з радарів бандитського Донбасу, обравши тихе, непримітне життя.

Навесні 1999 року Олександра Колесніченка — того, кого так вдало затримав дільничний — було засуджено до 15 років позбавлення волі. Під час судового розгляду підсудний змінив свою позицію: він відмовився від попередніх показань, заявивши, що на місці події опинився випадково, а зізнання на стадії досудового слідства надав під фізичним та психологічним тиском з боку працівників міліції. Проте суд критично поставився до цих заяв. Верховний Суд України касаційну скаргу засудженого залишив без задоволення, а вирок суду першої інстанції — без змін.

Джерело: КРИМІНАЛІСТ